Я думала, що, можливо, це мій останній день. Як підприємиця з Херсону вела бізнес навіть під час окупації

Анастасія Рукомеда — херсонка, власниця інтернет-магазину на Prom.ua «Територія Етно». За рік після деокупації міста підприємниця потрапила до 1000 найкращих продавців на маркетплейсі. А під час самої окупації їй вдавалося працювати — приймати й опрацьовувати замовлення з підконтрольної Україні території. Анастасія поділилась історією про створення своєї справи, життя й небезпеку в окупації, а також експерименти у бізнесі за останній рік.

Херсон. Кілька днів ми були без світла, води, опалення й зв’язку…

Все місто було темним, світив лише повний місяць. Цілу ніч, з 10 на 11 листопада 2022 року гуділа страшенна канонада. Я думала, що, можливо, це мій останній день.

Прокинувшись зранку, я здивувалась. Місто практично пусте, а я чую, як гучно й довго сигналять машини. Я висунулась у вікно і побачила, як на будівлю МНС, що поруч мого дому, вішають український прапор. Ще вчора там висів триколор.
Дуже швидко я вискочила на вулицю.

Проспект, з одного кінця якого ще вчора можна було побачити інший, — настільки пустими були дороги, — заповнився людьми. Всі висипали з будинків до дороги, чекали. Виявилося, що херсонці мають дуже багато української символіки — де вони її ховали від росіян?

«Що сталося? Наші в місті?» — натовп гомонів і чекав, що в районі проїдуть наші. На той день ми не дочекалися. Наступного я поїхала в центр з надією спіймати зв’язок, щоб зателефонувати родичам. І вже в центрі я побачила наших військових. Всі їх мацали, обіймали, і навіть просто посидіти поруч було дуже приємно. Така ейфорія була у місті у перші дні — не передати словами, не можу ні з чим порівняти.

Анастасія

Про створення інтернет-магазину

Я закінчила школу в 1992 році. У країні все розвалювалося, й поки закінчила навчання, моя спеціальність виявилась недоцільною. Так я почала працювати на ринку, це була практично єдина можливість мати «живі» гроші. Мені ця робота не подобалася — взимку на холоді, влітку — на жарі. Та й моїм амбіціям було затісно на ринку.

Лише 2008 року життя змінилося: я зацікавилась інтернет-торгівлею, яка тоді в Україні набирала обертів. Мені хотілося повністю поміняти асортимент — на ринку я торгувала чоловічим одягом. Хотілося продавати те, від чого буде радіти моя «внутрішня дитина», і на чому я знаюся. Так я почала продавати етнічні прикраси, амулети, каміння. Для мене це «живий» товар, який розповідає історію та культуру різних країн.

Спочатку я їздила по ярмарках та фестивалях, пов’язаних з етнікою. Роздавала людям візитки з назвою групи «ВКонтакті», щоб розвивати інтернет-продажі. Так у групі назбиралося 2,5 тисячі прихільників моєї діяльності. Багато експериментувала, пробувала різні маркетплейси, але «прижився» тільки маркетплейс Prom.ua. Також частину товару продаю на «Розетці».

З початком війни у 2014 році почалась і криза в бізнесі. Покупців ставало менше, зокрема припинилися замовлення з Донецька, Луганська й Криму. А на півострові я ще й мала постачальників, закупала багато етнічних прикрас й каміння.

Тоді я вирішила розширятися й створила на Prom.ua другий магазинчик для експериментів. Продавала усе підряд — від одягу до сантехніки. Але врешті зрозуміла, що етнічні товари продавати приємніше, тож поступово закрила другий сайт. Натомість я розширила основний, але вже тематично близькими товарами: сувенірами, подарунками, колекційними фігурками й езотеричними товарами, наприклад, картами таро.

Про менталітет непальців

Серед мого асортименту є прикраси як ручної, так і машинної роботи. Серед постачальників — українські компанії, а також майстри з Непалу, Індії й Пакистану.

Азійські постачальники мають інший менталітет, потрібно звикнути, щоб співпрацювати. Одного разу мені не відправляли оплачене замовлення півтора місяця. Додзвонитися було неможливо і я вже була в істериці, аж, як виявилося, в Непалі були свята. Весь цей час майстри не поверталися в Катманду зі своїх сіл й не обробляли замовлення. Я не можу уявити, щоб в Україні навіть не попередили клієнтів щодо цього і зовсім не виходили на зв’язок. У нас панує дух підприємництва, а в східній культурі люди не гоняться за успіхом, для них важлива духовна складова.

До того ж непальці погано знають англійську і, за моїми спостереженнями, вміють добре виконувати тільки базові функції. Наприклад, якщо мені потрібно щось уточнити або зробити під замовлення, то виникають проблеми.

Про роботу в окупації та повернення до «совка»

Напередодні повномасштабної війни у бізнесі все було стабільно. Я працювала одна, оскільки від початку хотіла мати камерний, ламповий магазинчик. Замість складу зберігала товар вдома — прикраси й сувеніри не займають багато простору. Навіть зараз, за рік після деокупації, я все ще не роблю великих замовлень, оскільки весь час «однією ногою на виході». Під час підриву Каховської ГЕС мій район не потрапив до зони затоплення, але раптом що, то товар має бути не шкода кинути.

У січні 2022 року інтернет-магазин приносив прибуток, але я більше заглибилась у своє хобі — східні танці. Я займалась ними близько 15 років, але саме наприкінці 2021 року активно їздила на змагання та ходила на майстер-класи. З початком повномасштабного вторгнення і окупації Херсона я зрозуміла, наскільки недооцінювала свій бізнес.

Всю окупацію я працювала завдяки дропшиппінгу. Серед підприємців багато хто до нього ставиться зі зневагою, але це стало єдиним джерелом заробітку.

З Херсона я не могла відправити жодної посилки або отримати поставлення. Натомість я могла приймати замовлення на товари, які фізично знаходяться у моїх постачальників на підконтрольній території. А вже вони робили доставку. Клієнти та партнери дивувалися, що я можу працювати з окупації, дехто співчував, дехто пропонував допомогу, але я відмовлялась.

Частина товару загубилась з початком війни на окупованих територіях, тож перед деякими постачальниками у мене виник борг. Поступово я за все розрахувалась, і ми знову співпрацюємо. Бізнес ще частини партнерів, на жаль, просто не вижив.

Бізнес в інтернеті був спасінням для мене в окупації, тому що я працювала вдома і «не відсвічувала» на вулиці. Ті, хто працював у фізичних магазинах, потрапляли під пресинг — від них вимагали реєструватися по російських законах, сплачувати податки, отримувати російський «паспорт». Натомість я могла залишатися непомітною ще довгий час.

Але ризики, звичайно, були. В кінці квітня 2022 року в Херсоні перший раз зник зв’язок. Тоді я приходила працювати під обліплене людьми відділення «Нової пошти». Воно було закрите, але зв’язок залишався. Другий раз зв’язку не було близько місяця влітку, я працювала то під одним, то під другим магазином, де був Wi-Fi. Оновлювати товар на сайті в цей час було дуже складно. Іноді окупанти розганяли людей з-під магазинів, іноді якщо розуміли, що там є інтернет, то спеціально його відключали. Тоді на «Території Етно» сильно впав показник виконаних замовлень, до 53%. Люди замовляли товари, яких насправді не було в наявності, але я не могла оновлювати асортимент.

За місяць ситуація стабілізувалась, і я спокійно працювала під одним магазином. Я жартувала з приводу роботи на свіжому повітрі й що в мене нарешті з’явилась засмага та здоровий колір обличчя.

Так завдяки дропшиппінгу вдавалося заробляти достатньо на проживання. Але витрачати гроші особливо не було на що — ми ніби повернулися у срср. Перший два місяці був страшенний дефіцит товарів, доводилось по півдня стояти в черзі за мукою, цукром, маслом. Добре, що в Херсоні є власний молокозавод і хлібзавод. Далі товари потихеньку йшли, зокрема з Криму, але не було ані якості, ані різноманіття. Понад ніж два дезодоранти не продавали в одні руки.

Нас намагалися перевести на рублі, але більшість адекватних людей відмахувалась від цього і не брала здачу рублями. Термінали працювали доволі довго, тож гривневими картками можна було спокійно платити. Потім був період, коли закрилися банки. Тоді у місті з’явилися люди, які за комісію переводили гроші в готівку. Вона коливалася від трьох до десяти відсотків, а був й стрибок до 15%.

Окупація змінює людей — херсонців видно в іншому місті. Вони напружені й не дивляться в очі. Брати з собою телефон на вулицю було небезпечно. Раптом хтось зателефонує по «Вайберу» і спитає «Ну як там ваші орки?». А я стою в черзі. Чи йтиму вулицею, мене зупинять і побачать повідомлення, яке я не встигну видалити. У нас було багато стукачів, не можна було довіряти сусідам. Не пишіть людям в окупації те, що може їх підставити.

Про роботу в деокупованому Херсоні

Повернулася цивілізація! Запрацював мобільний зв’язок, інтернет, термінали — це було ВАУ. Дуже швидко повернулась «Нова пошта».

У мене були клієнти, які зробили замовлення до початку вторгнення і чекали на них дев’ять місяців, тому що у мене є такі вироби, яких більше немає ні в кого. Я робила помітки, щоб перетелефонувати людям, коли зможу робити відправки. Тож, після деокупації я всіх обдзвонювала, вибачалась і відправляла замовлення. Всі ставилися з розумінням, не було негативних відгуків.

За цей рік я продовжувала експериментувати та шукати те, що поліпшуватиме мені роботу. Домовляюся з новими українськими постачальниками, нещодавно під’єднала собі РРО. Останнього більше боялася, чесно кажучи. Думала, що кожного вечора буду сідати, вносити назву товару й вибивати чек. Це відбирало би купу часу. Виявилося, що все працює швидко й зручно.

Я й сама покупець, й люблю дивитися, як працюють інші й перевіряти нове. Наприклад, якщо я розмислюю, чи вводити доставку на «Розетку», то я спершу зроблю замовлення для себе і потестую. Якщо зручно, значить і моїм покупцям це потрібно.

Після деокупації Херсон часто обстрілюють, але людина — таке створіння, що звикає до всього. Мій район знаходиться далеко від річки, і «прилітає» тут не так часто. Загалом вулицями зараз мало хто гуляє, всі ходять короткими перебіжками у справах. «Нова пошта» в мене біля дому, то я вибігла, відправила замовлення й побігла додому. Перед відділенням у нас у всю довжину габіон — укріплення, яке захищає від осколків. Це металева решітка, всередину якої засипається земля, пісок або каміння. Кожна транспортна зупинка у нас обладнана бетонним укриттям. Я мрію, коли ми з подружкою зможемо посидіти на лавочці й попити каву. Зараз так ніхто не робить, всі намагаються бути за стінами.